"Моя Новоукраїнка". Фотоколаж учня 5 класу Пірогова Артема
З 1808 р. ( дата заснування ) по 1946 р. село носило назву «Гайчул» (наголос на перший склад). У 1946 році село Гайчул Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 червня того ж року було перейменовано на с. Новоукраїнку (наголос на четвертий склад), в Запорізькій області тоді проходила кампанія по перейменуванню населених пунктів з тюркськими та німецькими назвами.
2. Географічне положення: на якій річці, за скільки кілометрів від обласного та районного центрів і від найближчої залізничної станції, або є залізничною станцією . Площа населеного пункту
Село Новоукраїнка (до 1946 року – Гайчул) знаходиться на півночі Більмацького району ( до 2016 року Куйбишевського району), на сході Запорізької області, на південному-сході України . Село Новоукраїнка розташоване на обох берегах річки Гайчур (лівої притоки річки Вовчої), в місці впадання в неї річки Кам'янка. Вище за течією на відстані 9 км знаходиться село Червоне Озеро, нижче за течією на відстані 0,5 км розташоване село Гоголівка. Поруч проходить автомобільна дорога Н08. Село знаходиться за 140 км від обласного центру міста Запоріжжя, за 9 км від районного центру селища Більмак і за 15 км від залізничної станції Комиш-Зоря. Площа населеного пункту складає 670,4 тис.км2.
Загальна територія землі -13289,6 га.
3. Населення ( кількість за переписом 2001 року і станом на поточний рік; національний склад, для основних національних груп — у %).
3.1 За переписом 2001 року кількість жителів 1435 чоловік: з них пенсіонерів — 456 осіб; непрацюючих — 456 осіб; працюючих — 235; учнів — 176; дітей дошкільного віку — 76.
Соціальна структура населення, на данний момент:
— Пенсіонери 531
— Діти 195
— Працівники освіти 25
— Працівники культури 2
— Працівники медицини 5
— Працівники соціальної сфери 21
— Працівники приватних підприємств 10
— Тимчасово непрацюючі 411
— Інші 30
За переписом населення 2001 року в селі налічувалося 1170 осіб.
Населення села Новоукраїнки станом на 2019 рік становило 994 осіб з них: чоловіки 0-60+ - 456; жінки 0-60-+ - 538.
Національний склад: білорусів - 6 (0.6%), росіян - 14 (1,4%), українців 974 – 97,9 %.
4. Історична довідка
Село Гайчул заснували у 1808 році вихідцями зі Смоленської губернії. Першими жителями села були Селезньови: Харитон Семенович (54 роки), його син Петро (34 роки) та його сім’я. У Петра та його дружини Євдокії було два сини: Петро (мав 14 років на час переселення) та новонароджений Никифор. Через чотири роки Петро Петрович Селезньов створив власну сім’ю – одружився на Анастасії. Никифор помер у 1813 році.
Масове заселення села почалося у 1810 році – тоді у Гайчулі поселилося 36 сімей смоленських переселенців: С. М. Скакунова, Я.І. та П. Я. Шеки, Якова Івановича, Мартина Гавриловича ( до цих пір старожили Новоукраїнки називають його нащадків «Мартинами»), Федора Олексійовича та Онисима Павловича Абліцових, І. Ф. Селезньова, Ф.Т. Цвіркунова, А.А. Чумакова та ін. У 1812 році померло декілька молодих чоловіків-переселенців: Олексій Алексєєв (26 років), Гаврило Андропов (31 рік), Михайло Бобильов (46 років), Андрій Захаров; у 1813 померло 10 теж переважно молодих чоловіків, у 1814 – 6.
У 1813 році на смоленських переселенців була поширена рекрутська повинність, в рекрути забрали Дмитра Шеку, Степана Госова, Тимофія Селезньова, Федора Денисенкова та ін. Останній повернувся у село – «вийшов у відставку» - у 1838 році.
Перший перепис податного населення – ревізію провели у Гайчулі у 1816 році. Його проводив грамотний селянин з Гусарки Захар Тарасович Порвін під контролем наглядача смоленських колоній губернського секретаря Леонтовича, який завірив ревізьку казку. Першим відомим виборним старостою села був Мартин Абліцов, сільським писарем – Григорій Хвостов. У другій половині 30-х – на початку 40-х років ХІХ століття у декілька етапів відбулося переселення у Гайчул переселенців з різних повітів Полтавської губернії. Першим з українців поселились у селі сім’ї вихідців із с. Санжарівки та інших сіл Зінківського повіту: Р. Т. Штепи, Г.Ф. Кияшко, Р.П. Куць, Г.І.Попова. У 1841 році з цього ж села були перечисленні сім’ї Л.К. Вінниченка та Ф.А. Безпалого.
У вказаний період значного відтоку населення з Гайчула не спостерігалося. У 1842 році був перечислений у міщани міста Бердянська та Ф.А. Донченка. Декілька чоловіків знаходилися в бігах та «неизвестной отлучке», наприклад, з 1840 року – Микита Коваленко, з 1845 – Іван Остапенко; у 1839 році Г. Шапран пропав безвісті. Протягом 1839-1849 років жителі села повинні були віддати в рекрути 46 юнаків.
У 1841 році у селі поселилось декілька груп переселенців з Полтавщини. Найбільше переселенців прибуло з села Чорний Яр Зінківського повіту – 62 сім’ї: Марченки, Штаньки, Скритники, Рудики, Лисаки, Карбули, Жорники, Пірожники, Велички, Семикіни, Андрущенки, Курочки, Кротенки, Ляшики, Лелюки, Омельченки та ін.
Із села Великої Павлівки Зінківського повіту кількома групами протягом 1841 року в Гайчулі осіло 35 сімей: П.П. Сластіна, І.Д. Ярехи, Т.В. Куща, М.Д. та І.Т. Василенків, Ф.С. Спицького, З.Т. Шульги, Л.І. Костенка, В.К. Загорі, І.А. Наливайка, Д.А. Калюжного, Кротенки, Тесленки та ін. Ще три сім’ї прибули з вказаного населеного пункту у 1845 році: М.Т. Сердюка, В.Т. Богацького та Г.І. Гужеленка. Тоді ж трьома групами по 5, 26 та 1 сім’ї в оселі осіли вихідці з села Батюки Зінківського повіту – всього 32 сім’ї: Калюжні, Белецькі, Кротенки, Яблуновські, Сохацькі, Костенки, Сальники, Павленки, Гвоздики та ін.
З села Саргадяцького повіту прибуло 14 сімей: Приступи, Верба, Андрущенки, Подорожні, Матвієнки, Лисенки, Сорокотяги, Гузії, Срібні, Кривошеї, Грицани та ін. Групами по декілька сімей в село прибули 12 сімей з села Лютенки Зінківського повіту: Якуби, Гацьки, Бички, Бабенки, Кравці, Шумейки, Ярмаки, Дорошенки та ін. З села Санжарного прибули 9 сімей: Харченки, Демченки, Кобзарі, Книші, Фурси, Приємці та ін.
З містечка Хмелева Роменського повіту прибули 9 сімей: Мироненки, Костенки, Тарасенки, Дейнеги та ін. З села Ципки Полтавського повіту прибули 8 сімей: Очеретяни, Косенки, Харченки, Яцки, Дзюби, Назаренки та ін. З містечка Харьковець Радяцького повіту прибули 7 сімей: Тимошенки, Тимченки, Романюки, Сулими, Павленки та ін.; з села Середняки Гадяцького повіту – 5 сімей: Донець, Олексенко, Тарасенко, Бойко, Пащенко; з с. Вільбовки того ж повіту – 4 сім’ї: Г.І. Карпенка, М.В. Клочка, Г.В. Бєліка та Т.Я. Коваля. По одній сім’ї переселилось із містечка Веприк Гадяцького повіту та Хитців того ж повіту. Переселення поодиноких сімей – вихідців із Полтавщини – тривало до 1850 року: у 1843 р. у селі поселились сім’ї А.М. Безуглого, Г.С. Губрієнка; 1844 році – Д.М. Чернявського та М.П. Реви; у 1847 році – 4 сім’ї (І.Г. Беспалого, Т.А. Макаренка, Б.Н. Безкоровайного та К.І. Бендоса).
У 1847 році поселилося ще 6 сімей з Полтавської губернії: Глущенки, Троцьки, Лисенки, Захаренки, Тараненки, Трюхи. У 1849 році у село знову прибуло 4 сім’ї полтавчан – серед них був Петро Андрійович Савотченко з трьома синами: Андрієм, Семеном та Гаврилом. У цьому ж році у Гайчулі поселилось декілька сімей із с. Нових Санжар Зінківськог повіту, Малих Будищ та Малих Сорочинець Миргородського повіту (Коробейники, Журби, Юхименки та ін.). Завершилась «експансія» полтавчан у 1850 році – тоді у селі поселились сім’ї Х.П. Жиденка з села Пісок Кременчугського повіту та А. Нагорного з Берегової Луки Миргородського повіту.
Декілька сімей переселилось у Гайчул у 1843 – 1847 р.р. з Чернігівської та Київської губерній: Бібіка, Жукова, Жуковського, Кисиля, Янченка, Борща.
Харків’яни також осіли у Гайчулі – у 1847 році прибули сім’ї М.С. Кузякіна та М.Л. Лобова із села Леніївки Зміївського повіту та 4 сім’ї з села Верхової Береки того ж повіту.
У 1842 році їх сусідами стали однодворці з Київської губернії, переважно поляки по національності. З села Радзівіловки Міхневського повіту прибули сім’ї: В.Ф Бризицького, К.П. Метельського, Я.С. Вишнивецького, І.І. Бєльського, Д.А. Міхневича, І.Я. Вінгріновського. Тоді ж у село прибули сім’ї однодворців із села Ліповець та інших сіл Ліповецького повіту: І.П. Борно, І.В. Островського, У.С. Макаревича, І.С. Міхневича, І.С. та М.С. Костецьких, П.С. Бедлецького, І.Т. Грінтовського, Петро і Степан Брудноцці, І.І. Вербицького, П.І. Козловського, Л.І. Новицького, М.Я. Грича, А.О. Мрачковського. По ревізькій казці 1850 року у Гайчулі проживало 80 чоловіків та 64 жінки однодворців. Чотири чоловіки з однодворських сімей померли у 1844 році, два у 1945, по одному – у 1846 та 1848 роках, чотири – у 1849 році. Домінік і Мартин Мрачковські та їх двоюрідний брат Антон з 1843 року знаходилось «в неизвестной отлучке», Лука Новицький – з 1845 року. Першим з однодворців був відданий у рекрути Іван Козловський у 1850 році.
У 1850 році у Гайчулі проживало 819 чоловіків та 740 жінок. «Ревізію» у середині вересня 1850 року у селі проводили грамотний селянин з Мала Михайлівки Семен Литвиненко та Гусарківський сільський старшина Андрій Миргородський.
В першій половині ХІХ століття більшість жителів нашого краю займались переважно скотарством. Бо їм не під силу було розорати велику кількість цілинних земель. За користування землею жителі сіл сплачували податок у
державну казну. Також вони сплачували згадуваний вже подушний податок, земський, мирський та інші грошові збори. Окрім податків вони виконували ще й цілий ряд повинностей: підводну, дорожну, «стойщикову» (стойщик – черговий в місцевих адміністративних закладах) та інші. Механізм збору та виплати податків та інших грошових зборів, виконання повинностей був покладений на самих селян, вірніше на волосні правління (управління).
Через кілька років після заснування села в Гайчулі відкрилася церква. На початку 70-х років ХІХ століття священнико Петро-Павлівської церкви був Дмитро Татарчевський.
Земство відкрило школу у с. Гайчул у 1868 році. Спочатку вона знаходилась у найманій селянській хаті, а потім для неї збудували приміщення із саману. У 1869 році в школі навчався 31 хлопець та 4 дівчини, навчав їх дворянин Л.А.Буркін.
Учасником повстання на панцернику «Потьомкін» був уродженець села Гайчул Костянтин Гаврилович Савотченко, 1881 року народження. Він був призваний на флот в 1903 році. На «Потьомкіні» К.Г.Савотченко служив ложником – ремонтував прилади / ложа / гвинтівок. Він приймав участь у повстанні на панцернику і, після здачі корабля румунським властям, залишився в Румунії. 31 грудня1908 року був затриманий у Константинополі, у дворі російського посольства, звідки його відправили в Севастополь – в Чорноморський флотський екіпаж, а потім віддали до суду. 26 лютого 1909 року К.Г.Савотченко був виключений із служби, позбавлений військового звання і засуджений до двох років каторжних робіт.
Після відбуття каторги він був висланий на поселення в село Падун Нижньоудинського повіту Іркутської губернії, куди прибув 20 січня 1911 року. В 1915 році в тому ж селі К.Г. Савотченко був «причислен к сословиюкрестьян» . Подальша його доля невідома.
Гайчуляни брали активну участь у махновському русі. Командиром загону був у Нестора Махна Феофан Скомський. Начальником штабу одного з махновських загонів був Мефодій Андрійович Щербина. Командували ротами гайчулянами Яків Олександрович (Овсійович) Душенко та Степан Максимович Яковлєв, взводними були Пилип Логвинович Орел. Під їх началом воювали жителі села: М. С. Кіяшко, І. Г. Косолап, Ф. К. Бєльський, К. М. Гриндюк, Кужіль, С. В. Сохацький, Д. В. Шека, І. Л. Косенко, П. Я. Губрієнко, Т. Ф. Павленко, М. С. Скакунов та інші . Незважаючи на явний спад махновського руху, у Гайчулі та Білоцерківці махновський загін, який продовжував називати себе Революційною повстанською армією України, поповнився підкріпленням ( на березень 1921 року махновська «повстанська армія» налічувала 600 бійців та 200 кулеметних тачанок). Тактика махновців на початку 1921 року полягала у тому, що вони, рейдуючи по Приазов'ю, розправлялися з партійними та радянськими активістами, роздавали місцевим селянам забране у них продовольство.
Приведемо ще один документ по селу Гайчул, датований 1923 роком. Зазначимо, що пройшов рік після оголошення кампанії по вилученню зброї: «Предвика с. Гайчул. Приказываю завтра, на 23 февраля, к 10 часам утра представить заложников вашей волости в с. Федоровку для направления таковых в штаб тройки, а также после взятия заложников провести общий сход вашей волости. Протокол общего схода представить в штаб через тройки и представить все оружие, собранное со списком в с. Федоровка, за невыполнение настоящего распоряжения вы подлежите военно-революционному суду».
Перші колгоспи у Гайчулі були створені у жовтні 1929 року на базі ТСОЗів. У центрі села 16 господарств утворили колгосп «Червоний схід», його організаторами були М. П. Загоря та З. М. Косенко. Були організовані колгоспи «1 травня», «Нове життя», «Труд Леніна», «Червоне поле», «Зелений гай», «День урожаю» та ін. Їх першими головами були З. М. Косенко, Я. Макарович, С. О. Сулим, Д. Т. Танцюра, А. С. Боровик. Активістами колективізації в селі були: К. М. Гриндюк, К. К. Савотченко, Т. Я. Губрієнко, З. М. Косенко, Я. І. Сорокотяга, С. О. Сулим та ін.
За матеріалами держархіву Запорізької області, у 1931 році по Гайчульській сільраді було утворено: комуну «Червоний Маяк» і 6 сільгоспартілей: «Ім. 1 травня», «Червоне поле», «Зелений гай», «Труд Леніна», «День урожаю», "Червоний схід". Ініціаторами створення комуни були Є.І.Сорокотяга, Ю.К.Гриндюк, К.Зікій, Н.Мироненко, К.Цвіркунов, М.Падалка. Керував комуною І.П.Романцов, демобілізований червоноармієць. У1924 році до ладу діючих стали механічний млин та олійниця. В тому ж році в комуні з’явився трактор «Запорожець», а пізніше американський «Фордзон». В комуні відкрили комунарський клуб, в ньому влаштовували вистави та вечори для молоді. В 20-х роках у жителів села Гайчул у приватній власності було 12 вітряків.
Трагічною сторінкою колективізації було розкуркулювання. На 5 травня 1930 року розкуркулили по Гайчульській сільраді - 68 господарств. Серед розкуркулених були сім’ї Руденків, Глушків, Дашевських, Яськів, Вінниченків, Денисьонків. До розкуркулених вживали різні методи покарання: виселяли, позбавляли виборчих прав, продавали повністю або частково майно, притягали до кримінальної відповідальності.
З початком війни, у селі набув широкого розмаху рух жінок , які бажали стати трактористками і замінити чоловіків, які були мобілізовані на фронт. У колгоспі «Труд Леніна» тракторист С.Тимченко навчив працювати на тракторі Л.Величко, а Ф.Романюк – М.Халімонову. Під час косовиці вчитель А.Горбань відмінно працював на скиртуванні соломи в колгоспі «Червоний Маяк»
Чорною сторінкою в історії села було вивезення юнаків і дівчат на примусові роботи в Німеччину. За даними Держархіву Запорізької області , всього з Гайчула на примусові роботи вивезли 220 чоловік у віці від 18до 32 років.
Німецькі окупаційні власті не розпустили колгоспи , а лише дали їм інші назви, всю вироблену продукцію здавали на потреби німецької армії. Всі посади в общинних господарствах були виборними. Старостою села Гайчул був обраний К.С.Хоменко. І.М.Снитко та М.І. Довбиш були старостами общинних господарств. Після звільнення Гайчула від німецько-фашистських загарбників К.С.Хоменко був засуджений до 10 років позбавлення волі.
Гайчул звільняли частини 295-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника О. П. Дорофєєва. В околицях села полягло більше 30 червоноармійців. Вони поховані у братській могилі у центрі села. Рідне село звільняла фельдшер батальону 1042 стрілецького полку 295 стрілецької дивізії лейтинант медичної служби С. П. Гацько (Рюміна), яка зустрілася з рідними та односельцями після дворічної розлуки. При звільненні с. Березівки Новоукраїнської сільради загинуло 25 червоноармійців 295-ї стрілецької дивізії, які поховані у братській могилі в центрі села. Переважна більшість наших земляків, яких призвали у 1943 році, поклали свої голови на річці Молочній, де проходила потужна оборонна лінія німців «Вотан». Їх послали на вірну смерть тільки тому, що вони були на окупованій ворогом території і їх вважали зрадниками. Призов 1943 року - призов смертників.
14 вересня лінія фронту відійшла з села на захід. Відразу ж почали діяти польовий військомат, органи радянської влади , колгоспи. Після звільнення Гайчула в село повернувся з евакуації довоєнний голова виконкому Гайчульської сільради Тихон Якович Губрієнко.
У 1946 році село Гайчул Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 червня того ж року було перейменовано на с. Новоукраїнку, в Запорізькій області тоді проходила кампанія по перейменуванню населених пунктів з тюркськими та німецькими назвами .
У 60-ті сільраду очолював Петро Антонович Ремига. У 1950 році проведено укрупнення колгоспів району до розмірів у середньому 5 тисяч гектарів земельних угідь у кожному господарстві. Колгоспи «Труд Леніна», «Червоне поле», «Червоний Схід» Новоукраїнської сільради були укрупнені в колгосп ім. Суворова з правлінням в селі Новоукраїнка. Першим головою цього колгоспу був Євген Сергійович Лазаренко. Йому не вдалося вирішити нагальні питання, які постали перед укрупненим господарством. У 1955 році райком партії прислав у колгосп ім. Суворова нового керівника - Івана Андрійовича Сніжка. Потім колгосп очолив колишній секретар парторганізації цього ж господарства О.І.Рябов, пізніше - Дмитро Павлович Доля. У 1965 році колгосп очолив Борис Федорович Треба. Голова колгоспу Борис Федорович Треба за своє керівництво був нагороджений орденом «Знак Пошани».
У 1990 році головою колгоспу став Валерій Федорович Кіяшко. За його правління колгосп став великим будівельним майданчиком. В колгоспі звели цех залізобетонних виробів, цех із виготовлення шлакоблоків,цегельний завод, маслозавод, коптильний цех, крупорушку. При в’їзді в село звели оригінальну дерев’яну арку, розчистили річку, зробили штучний острівець. Колгосп був реорганізований у КСП В 1998 році. Була проведена приватизація його землі та майна.
5. Природні багатства, корисні копалини. Об'єкти природно-заповідного фонду.
На території села розташовані два кар’єри : піщаний та глиняний. Також знаходяться Балка Гайчур та Балка Каларіна.
Балка Гайчур — ботанічний заказник місцевого значення. Об'єкт розташований на території Більмацького району Запорізької області, село Новоукраїнка. Площа - 10 га, статус отриманий у 1980 році.
Балка Каларіна – це невеликий, площею всього 7 га, ентомологічний заказник в Більмацькому (колишньому Куйбишевському) районі Запорізької області, який отримав свій статус у 1984 році.
6. Господарство ( основні підприємства, для окремих можна вказати роки заснування, види промислової продукції та її обсяги, форму власності). Унікальні виробництва
Одні із перших колективних господарств були утворені незаможними селянами Гайчула у 1923 році.
У 20-ті роки в районі стали популярними колективні об'єднання — ТСОЗ або СОЗа. В перші ТЗОСи в Гайчулі вступило 20 сімей. Перші колгоспи у Гайчулі були створені у жовтні 1929 року на базі ТСОЗів. У центрі села 16 господарств утворили колгосп «Червоний схід». Були організовані колгоспи «1травня», «Нове життя», «Труд Леніна», «Червоне поле», «Зелений гай», «День урожаю» та ін. За матеріалами держархіву Запорізької області, у 1931 році по Гайчульській сільраді було утворено: комуну «Червоний Маяк» і 6 сільгоспартілей: «Ім. 1 травня», «Червоне поле», «Зелений гай», «Труд Леніна», «День урожаю», "Червоний схід". У 1950 році проведено укрупнення колгоспів району до розмірів у середньому 5 тисяч гектарів земельних угідь у кожному господарстві. Колгоспи «Труд Леніна», «Червоне поле», «Червоний Схід» Новоукраїнської сільради були укрупнені в колгосп ім. Суворова з правлінням в селі Новоукраїнка.
У листопаді 1993 року на загальних зборах колгоспу ім.. Суворова було прийнято рішення про створення сільськогосподарського закритого акціонерного товариства «Гайчур»,процес реорганізації господарства офіційно завершився 29 січня 1994 року.
У 1995 році ЗАТ «Гайчур» уклали договір на 30 років про співробітництво з Торгівельною палатою Міністерства оборони України, у цьому ж році інвесторам ЗАТ «Гайчур» стала Київська фірма «Укрінмаш»
У 1998 році Куйбишевська ДПІ порушила в арбітражному суді справу про банкротство щодо ЗАТ «Гайчур» у зв’зку з великою заборгованістю по сплаті податків.
На початку січня 1999 року контрольний пакет акцій 75% передано корпорації «Укрінмаш».
На 2019 рік на території сільської ради промислових підприємств немає. На території села Новоукраїнки працюють два сільськогосподарські підприємства: ПП “Ушба”, ТОВ “Гермес” та селянські(фермерські) господарства:“САВВО”, “ Лідія”, ’’Оберіг’’, “Ризик” , “Азов”, “Супутник”, “Зоря”, “Глорія” , “Берест”, “Скорпіон”, ’’Мацько’’,’’ Берегиня – 2007’’, «Новоукраїнка», СФГ «Вікторія», СФГ «Затишок», СФГ «Злагода», СФГ «Надія».
7. Наявність загальноосвітньої школи, дитячого садка, лікувальної установи, клубу, бібліотеки, музичної школи та інших установ культури. Відомі художні колективи.
Невпізнанно змінився зовнішній вигляд Новоукраїнки у 70-ті роки. Будинок культури в центрі села почав будуватись у 1968 році. Через три роки — 1 січня 1971 року було відкрито двері до Будинку культури із залом на 450 місць, при якому працювали хоровий колектив, чоловічі та жіночі ансамблі. Нову двоповерхову школу на 13 класних кімнат, було збудовано 04 грудня 1984 року, спроможністю на 390 учасників навчально-виховного процесу та ліцензованим обсягом на 200 учнів.
В 2020 році в селі працюють Новоукраїнський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Новоукраїнської сільської ради Більмацького району Запорізької області, комунальний заклад «Заклад дошкільної освіти дитячий садок «Берізка» Новоукраїнської сільської ради Більмацького району Запорізької області, сільська бібліотека, АЗПСМ (амбулаторія загальної практики сімейної медицини), Новоукраїнське відділення зв’язку, комунальне підприємство «Альянс», Кафе «Гермес», аптека.
8. Релігійні громади.
Українська Православна церква. Храм «Віри, Надії, Любові та матері їх Софії».
9. Пам'ятки архітектури, археології історії та монументального мистецтва ( точні назви, рік, століття); пам'ятники видатним діячам, меморіали.
В центрі села братська могила радянських воїнів (поховано 43 чол.) та пам'ятник воїнам – односельцям, які загинули в роки Другої Світової війни. Встановлено бюсти землякам Героям Радянського Союзу Баранову В. А та Снітку І. М.
Поблизу села Новоукраїнка досліджені два кургани приблизно ІХ-ХІІІ століть кочовиків-тюрків, які хоронили померлих у впускних могилах в курганах або споруджували насип над могилою. В кургані поблизу села Новоукраїнки, дослідженому співробітником САЕ ЗОІОПІК А.Антоновим, виявлене поховання середньовічного кочовика, який на думку дослідника, був похований поспіхом, бо відсутня труна. В іншому кургані був похований половець з конем, біля якого збереглася залізна вуздечка. Поховання коней були виявлені з чотирьох боків могили кочовика, яка знаходилась на своєрідному земляному постаменті. Поблизу поховання були виявлені також кістки баранів та ріг оленів, які біли вкриті товстим шаром (до 10 см) сажі. Дослідник кургану вважає, що це були залишки тризни або освячення місця, бо у центрі дослідженого ним майданчика лежала необпалена лопатка бика.
10.Вказати, хто з видатних діячів, насамперед, культури та науки, народився у населеному пункті,а також тих, чия діяльність пов’зана з ним.
Кожний навчальний заклад пишається своїми випускниками й учнями. Є і такі й у Новоукраїнській школі. Ось імена найвідоміших учнів цієї установи освіти.
Іван Арсенович Шека – професор, доктор хімічних наук, член-кореспондент Академії наук України, лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки.
Косолап Анатолій Іванович – професор, доктор фізико-математичних наук, завідуючий кафедрою університету.
Цвіркунов Василь Васильович – академік Академії мистецтв України, кінознавець, директор Київської кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка, декан кінофакультету Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого, професор, заслужений діяч мистецтв України.
Снитко Іван Микитович – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.
Снитко Олексій Степанович – механізатор, комбайнер, кавалер трьох трудових орденів.
Тимченко Степан Васильович – тракторист, кавалер трудового ордена.
Дмитрюк Кирило Васильович – бригадир комплексної бригади, орденоносець, депутат Верховної Ради.
Рязанцев Іван Федосійович – голова колгоспу (стаж роботи на цій посаді – 35 років), кавалер трьох трудових орденів, нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.
Крючков Георгій Корнійович – народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки та оборони.
Абліцов Віталій Григорович – громадсько-політичний діяч, письменник і журналіст, перший заступник голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, працював на Українському радіо і телебаченні, у газеті Верховної Ради «Голос України», лауреат літературної премії імені Олеся Гончара.
Панасевич Галина Михайлівна – заслужений працівник культури України, голова районної організації ветеранів України, почесний громадянин Куйбишевського району.
Дашевський Олександр Миколайович – полковник Служби безпеки України, учасник бойових дій, кавалер державних нагород.
Жметко Дмитро Миколайович – кандидат фізико-математичних наук, доцент.
Бруй Валентин Якович – доктор технічних наук, професор.
Гончар Микола Єгорович – кандидат економічних наук, співробітник Міністерства економіки України.
Абліцов Олександр Іванович – поет і журналіст, член Національної спілки письменників України.
Бордюжа Микола Миколайович – журналіст обласних газет, головний редактор Запорізького радіо.
Сулим Вадим Валентинович – голова правління ВАТ «Інтербудмонтаж».
Тихий Володимир Іванович – кандидат географічних наук, доцент.
Чернявський Олександр Маркович – кандидат сільськогосподарських наук, науковий працівник.
Варава Олег Володимирович – офіцер Збройних Сил, учасник бойових дій, кавалер двох бойових орденів.
Абліцова Любов Василівна – багаторічний керівник районної організації ветеранів України і голова районної організації пенсіонерів МВС України, підполковник міліції.
Симоненко Юлія Іванівна – голова районної ради.
Сулим Олександр Степанович – офіцер і дипломат, співробітник посольств у ряді країн Азії й Африки.
Абліцов Володимир Іванович – держслужбовець, начальник управління облдержадміністрації.
Гацько Олександр Олександрович – полковник медичної служби, лікар клінічної лікарні «Феофанія».
Горбань Вільям Андрійович – військовий льотчик.
Захаренко Ігор Іванович – директор турфірми «Феєрія», телеведучий.
Косолап Володимир Іванович – начальник управління, заступник керуючого трестом, генеральний директор підприємства.
Снитко Володимир Олексійович – голова фермерського господарства, керівник районної асоціації фермерів і приватних землевласників.
Панченко Олександр Володимирович – полковник, учасник бойових дій, кавалер ордена «За мужність».
Галенко Олександр Володимирович – учасник бойових дій, кавалер ордена «За мужність».
Сулим Іван Васильович – завідуючий райвідділом освіти.
Вінниченко Ігор Григорович – учасник бойових дій, кавалер бойового ордена.
Панченко Анатолій Федорович – учасник бойових дій, кавалер бойового ордена.
Андрющенко Анатолій Федорович – полковник міліції, заступник начальника управління МВС.
Круть Віктор Васильович – полковник міліції, учасник Другої світової війни, кавалер державних нагород.
Деркач Ігор Миколайович – старший радник юстиції, начальник відділу Генпрокуратури України, заступник прокурора області.
Захаренко Юрій Миколайович – підполковник міліції, співробітник центрального апарату МВС.
Кротенко Володимир Григорович – підполковник міліції, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, начальник райвідділу ГУМВС.
Побережник Анатолій Григорович – підполковник міліції, начальник двох райвідділів УМВС.
Гончар Володимир Миколайович – співробітник Інституту археології НАН України.
Сохацький Анатолій Григорович – комерційний директор металургійного підприємства.
11. Література про населений пункт ( книги, статті в газетах, журналах, збірниках ).
Шевчук С. П. Історія шкіл Куйбишевського району : нариси , Ч. 1. – Куйбишеве , 2009. – 136 с.
Шевчук С. П. Родинні історії. – Запоріжжя: Дніпровський металург, 2013. – 158 с.
С.Шевчук «Край кам яних могил» 1999рік
Шевчук С. П. Шлях одного району: від Царекостянтинівського через Першотравневий до Куйбишевського (1918 – 1945 рр.). – Запоріжжя: Дніпровський металург, 2012. – 204 с.: іл., табл.
Значущою для села є її символіка.
Герб: щит розміщений на золотому електричному картуші та увінчаний у верхній частині сільською короною. На зеленому фоні символ Смоленщини, оскільки саме звідти прибули перші поселенці. Гармата і гамаюн — поєднання символів захисту і щастя. Чотири зірки — це поріднені села Гусарка, Більманка, Гайчул (нині Новоукраїнка), Темрюк (нині Старченкове), що засновані смоленськими переселенцями.
Гармата — загрожує і попереджує, примушуєдумати про потужність і неприступність, нещадність і відплату.
Гамаюн — як символ, виражає мрію про світ, щастя, велич і процвітання.
Поєднання гармати і райського птаха має інший зміст: мир і щастя часто доводиться відстоювати за допомогою грізної зброї. Птах же не тільки прикрашає, але і пом'якшує вид герба.
На синьому фоні зображена птиця — селезень — це символ перших переселенців Селезньових( батько, син і онук ), які першими поселилися на території села. Також зображена річкаГайчул — в перекладі з тюркського ( та, що тече повільно середстепів ). Вище над річкою зображений хлібний колосок і соняшник — символ землеробства і достатку.
Прапор: квадратне полотнище по діагоналі розділене двома смугами і складає чотиритрикутники. Два жовтих — символи хлібного поля і два синіх — символ неба, на яких розміщені у верхній частині соняшник, а внизу — селезень.